Мельник О.А.

 

ПСИХОЛОГІЧНА РЕКОНСТРУКЦІЯ ОБРАЗУ ЛЮДИНИ
В МЕНТАЛЬНОМУ ПРОСТОРІ КНЯЖОЇ ДОБИ

 

В письменных источниках Киевской Руси прослеживается усиление антропологической тематики. Изменение мировоззренческой парадигмы, которое произошло с принятием христианской религии, способствовало новому осмыслению окружающего мира и человека. В древнерусской литературе основное внимание уделяется осмыслению истории как арены деятельности человека, акцентируются вопросы общественно-политической жизни, наряду с которыми ставятся и решаются психологически значимые проблемы.

Ключевые слова: княжеская эпоха, древнерусская психологическая мысль, смысл жизни, деятельностный подход, человек как микрокосмос.

 

Written sources of Kiev Rus period show increase in interest to anthropological issues. The shift in world viewing paradigm related to adoption of Christianity promoted the new awareness of the surrounding world and a human. The literary heritage of the princely epoch regards history as the stage for human activity, emphasizing the problems of social and political life along with psychologically relevant problems.

Keywords: princely epoch, Old Russian psychological thought, sense of life, activity approach, human as a microcosm.

 

Психологічна думка княжої доби концентрує в собі найхарактерніші архетипи та підставові засади національного культуротворення, а відтак слугує вагомим джерелом осмислення витоків національної самосвідомості, орієнтиром в розробці широкого кола як антропологічних так і світоглядних питань, пов’язаних, зокрема із реконструкцією тогочасними духовними навчаннями сутності і призначенню людини у поцейбічному світі.

Психологічна думка Київської Русі помітно виразила себе прагненням поєднати ті “захисні” тенденції щодо своєї землі, які спираються на твердження її “одвічності” з новими ідеями, привнесеними християнством з його засадовим уявленням про “нову людину”. Християнське розуміння “нової людини” як носія нової живої “божественної благодаті” міцно вкорінюється в сферу національної ментальності русичів, орієнтованої на героїчне життя.

Одним з основних джерел для історико-психологічної реконструкції духовної спадщини княжої доби є дослідження історіографічного тексту. Кожний літературний твір є картиною, образом або рефлективним сколком з тієї реальної дійсності, в умовах якої він народжувався. Вирішальне значення відіграє не формальна, а змістовна, ідейна складова твору. Таким чином, можемо аналізувати всі першоджерела як розвиток у певному напрямку однієї світоглядної парадигми.

Основним жанром літератури Київської Русі було літописання. Специфічною рисою контексту історичної думки давньоруської хронографічно-літописної творчості було те, що він також носив популяризаторський характер як за формою, так і за змістом. Найголовнішим сенсом такого контексту було формування образу суб’єкта–людини через поведінку, образ мислення якого можна було б отримати взірець особистісного світосприймання, досвід пізнання Бога та досягнення омріяної цілі – спасіння.

Для історико-психологічних досліджень досвід історіософського пізнання процесу розвитку наукової думки завжди був актуальним, проте методи засоби аналізу, тлумачення тих чи інших проявів даної реальності не використовувалися у їх змістовній багатомірності. Сьогодні необхідно синтезувати підходи до вивчення продуктів соціальної та індивідуальної історії, які склалися не тільки власне в психології та філософії, але і в суміжних областях наукових знань: літературознавстві, мистецтвознавстві, соціології та ін. Це дозволить значно розширити простір проблем, пов’язаних з вивченням історико-психологічного процесу, а також суттєво підвищити ефективність пізнавальних дій історика психології, спрямованих до так званих “матеріальних ознак” історії: текстів-першоджерел, документальних свідоцтв, тощо.

В історико-психологічному дослідженні текст приймається як багатозмістовне та багатомірне явище, здатне вміщувати і виявляти:

1. простір індивідуального та професійного буття автора, який постає:

- у змісті обраних психологічних проблем для індивідуального пізнання;

- у можливості поєднувати окремі виділені проблеми у циклічні утворення;

- у постійно здійснюваному перетворенні змістовних тлумачень досліджуваних проблем;

2. рух змістовного та функціонального досвіду автора на протязі індивідуальної історії його життя, який постає:

- у динаміці пізнавальних дій автора щодо предмету своєї професійної активності;

- у завершеності та цілісності створених автором методів, засобів, прийомів перетворення досліджуваного явища в реальності особистого життя та інших людей;

- у здійснених реальних “впливах” на об’єктивний процес розвитку психологічного знання;

3. час культурно-історичного буття автора, освоєний ним на шляху поєднання свого індивідуального буття з культурно-історичним процесом як таким через продукти свого професійного(в даному випадку – психологічного) діяння; вказаний зміст постає:

- у сутнісних поєднаннях автором в тексті ознак епохи, в якій він творить, та ознак історії індивідуального самобуття;

- у можливості “передбачити” подальший хід пізнавального процесу в науці та створити основи “майбутнього нового”;

- у можливості ствердити та зберегти особисту індивідуальність в професії, можливості “піднятися над часом”.

Процес тлумачення текстів-першоджерел, що здійснюється істориком психології, спрямований саме на вилучення “прихованого” та ствердження “наявного” змісту авторства – тієї особливої якості, якої набуває особистість, розгортаючи, самостворюючи своє культурно-історичне “Я”.

Психологічна реконструкція образу людини в ментальному просторі княжої доби можлива завдяки побудові історико-психологічного дослідження у поєднанні із принципами та методичними засобами культурологічного дослідження, що у свою чергу вимагає відповідного обґрунтування цього синтезу та виявлення конкретних перспектив застосування такого підходу при психологічній реконструкції образу людини. Спорідненість (онтологічна і гносеологічна) культурологічного та історико-психологічного пізнавальних актів зумовлена загальним науковим контекстом тлумачення предмета та методів пізнавально-перетворюючих дій у кожного з них.

Предметом культурологічного дослідження постають закономірності зародження, виявлення та розвитку культури, як специфічного феномена суспільної свідомості, що проявляє свій сутнісний зміст у різноманітних сферах “культурного діяння людини”: мистецтві, науці, побуті, сфери соціальних взаємин тощо. Культурологічне дослідження передбачає спрямування пізнавальних дій дослідника не лише до сутнісно-субстанціальних особливостей предмета пізнання, але й до його просторово-часових характеристик, пов’язаних, в першу чергу, з особливостями розгортання історії культури та загальнолюдської історії в цілому.

Предметом історико-психологічного дослідження постають закономірності розвитку психологічного знання як такого в контексті загального культурно-історичного процесу. Відповідно до того чи іншого етапу розвитку психологічного знання як такого (етапу зародження, виділення в самостійну наукову галузь чи сферу наукового пізнання, етапу внутрішньої змістової диференціації чи етапу культурно-історичного розвитку, період найвищої об’єктивної і суб’єктивної зрілості певної науки) відбувається змістовна “акцентуація” сутнісних ознак предмета історико-психологічного дослідження. Так, певною мірою акцентуються механізми “виявлення” або “проявлення”, “зародження” або “народження” молодої, “Нової” наукової галузі (у даному випадку – психології), або механізми “набування” та “накопичення” культурно-історичного досвіду науки. Поняття “культурно-історич­ний” досвід науки, як правило визначається вихідною категорією як загального культурологічного дослідження, так і окремого конкретно-наукового, наприклад, історико-психологічного.

Отже, не тільки на рівні виділення, відокремлення, умовного позначення предмета дослідження, але й на рівні його змістовного пояснення, понятійної та категоріальної об’єктивації відбувається гносеологічний синтез культурологічного дослідження як такого і історико-психологічного дослідження зокрема. Сутнісна деталізація дефініцій предмета пізнання об’єктивує онтологічну єдність сутнісних ознак даного предмета – конкретно-наукових і культурологічних, адже поєднані вони контекстом або “буттєвим простором” культурно-історичного процесу в цілому.

Культурологічна теорія як така (і культурологія в цілому) вивчає свій предмет у тріаді основних співвідношень: час – історія; простір – культура; зміст – дух. Ці співвідношення основних культурологічних ознак буття утворюють так звану “сферу культурно-історичного буття” і умовно формалізують його сутнісні ознаки за умов наукового пізнання.

Дослідження сутнісних ознак предмета культурології відбувається стосовно основних культурно-історичних відносин (в цих же змістовних рамках відбувається і історико-психологічне дослідження): 1) наука і мистецтво (або філософія і поезія); 2) предмет і метод; 3) ідеальне і реальне; 4) свідоме і несвідоме; 5) індивідуальне і всезагальне; 6) необхідність і єство; 7) кінцеве і безкінечне.

Як і в культурологічному, в історико-психологічному дослідженні необхідним елементом пізнавально-перетворюючих дій дослідника виступають так звані культурно-історичні паралелі: 1) форм творчості; 2) форм засобів творчого діяння; 3) моделей культури; 4) моделей історичних епох (часів); 5) форм національного, народного, етнічного діяння та творення; 6) форм ціннісного творення ідей, ідеалів тощо; 7) форм культурно-історичного творення буття.

Простежуючи віддалене минуле вітчизняної психології, з’ясовуючи її історичні корені, неможливо не прийти до твердження, що психологічна думка нового часу розвивалась у нас на ґрунті традицій, які сягають своїм корінням далеко в глибину віків. Саме період становлення Київської Русі – однієї з найбільш культурних держав – є одночасно періодом зародження вітчизняної психологічної думки.

Поява на Русі творів, де порушувалися і так або інакше вирішувалися питання психології, пов’язано з введенням християнства у Х ст. Офіційне прийняття християнства викликало зближення Київської Русі з іншими європейськими країнами. Особливо важливого значення мало встановлення більш тісних політичних та культурних стосунків з Візантією, звідки і була запозичена нова віра. Християнство несло з собою багато нового, пробуджувало нові потреби, примушувало задуматися над рядом питань, несло з собою поширення книжності, слугувало новим стимулом для швидкого розквіту літератури та мистецтва. Разом з християнством поширювалася система поглядів, що виходила з визнання первинності духу і вторинності матерії. Згідно космогонічним уявленням християнських богословів, Бог існує від вічності, а природа і її явища виникли лише згодом як результат творчої діяльності божества. Створений божественною силою матеріальний світ в цілому реальний, він існував ще до появи перших людей і, відповідно, не являє собою витвору людських чуттів.

Християнство несло з собою чітке упорядкування та ієрархізацію уявлень про світ, місце людини в ньому. Упорядкованість надавала нового характеру і його таким старим язичницьким якостям як вічність. Вічність немовби очищалась від свого буденного і профанізуючого характеру. Вона набувала абсолютно ідеалізованих сакральних рис. Окрім того християнство давало відповіді на ті питання, які починали масово виникати в новому суспільно-політичному контексті життя давньоруського населення.

З виникненням слов’янської писемності в Київській Русі при князі Володимирі, починає розвиватись література, в якій містяться філософсько-психологічні погляди. У складі літературних джерел цього історичного періоду, які містять значний психологічний матеріал, - літописи, оповідання про життя політичних і релігійних діячів (так звана агіографічна література), різні послання, повчання тощо. Автори цих творів володіють певним психологічним знанням теоретичним і практичним, вживають психологічну лексику запозичену здебільшого із давньогрецьких і візантійських джерел. У цей час створюється своєрідна психологічна лінія, що порушує питання про те, що таке людина, звідки вона походить, якою вона мусить бути за своїм психолого-етичним змістом як взірець наслідування тощо. Більшість творів вітчизняної стародавньої літератури, що містить ідеальний образ людини, має повчальний характер. Серед них твори Іларіона, Володимира Мономаха, Нестора Літописця, Кирила Туровського та ін. Повчання стосується способу думок і поведінки. Мотив релігійного порядку стосується ідеалу поведінки, виходячи з якого автори повчань ґрунтовно аналізують реальну особистість людини, її почуття, склад думок.

У літературних творах людина зображується частиною великого цілого – природи, суспільства. Її поведінка – не наслідування раз встановленому ідеалу, а результат важкої внутрішньої боротьби між добром і злом. Зло часто набуває демонічної форми. Бісівські мотиви як спокуса стати на більш легкий шлях зла, перетворюються у внутрішні мотиви людини, що у зіткненні з добром, зумовлює драматизм її дій. Загострений характер вибору між добром і злом, екстремальні, екзистенціальні ситуації дають змогу авторам показати в історично обмеженій формі психологію людей свого часу, яка відображає суперечності перших віків становлення руської держави.

Стародавній вітчизняній літературі також властивий біографічний зміст. Використовуючи психологічні тлумачення, автори описують життєвий шлях людини або найважливіші його епізоди. Зокрема, “житіє” – своєрідна біографія видатної людини, що є взірцем для наслідування. Герої таких творів – реальні люди, найчастіше – реальні особи. Вибір фактів для зображення їх життя не випадковий. Видатна людина уособлює в собі та виражає прагнення своєї епохи, у своїх вчинках відбиває реальну історичну ситуацію, своєю волею створює її, тому й несе за це перед суспільством історичну відповідальність. Слід також зазначити, що на формування психологічних уявлень вирішальний вплив мали не стільки чужі для простої людини форми ідеології, скільки реальна практика суспільних відносин, що пов’язана із звичаями, правом, виробничою діяльністю людей.

Основні історико-психологічні питання, які нас цікавлять і стосуються психологічної реконструкції образу людини наявні у антропологічній проблематиці писемної спадщині Київської Русі. Це питання про людину та її походження, її душу і тіло, образ і подобу Божу в людині, гріх, сенс життя, розум та богопізнання, оскільки саме вони знаходяться в центрі уваги давньоруських авторів.

Мислителі того часу знімають радикальну суперечність між душею і тілом, характерну для платонізму і гностицизму і переносять цей конфлікт в іншу площину. Вони підкреслюють, що хоча тіло нижче й менш достойне, ніж душа, проте воно не є протилежністю душі, і суперечності слід шукати не між душею та тілом, а між досконалим творінням Божим та людиною, спотвореною гріхом. Зокрема Київський митрополит Іларіон вважав, що душа та тіло людини є одним цілим, вони повинні жити в мирі та злагоді керуючись розумом, яким наділив людей Господь Бог. З приводу співвідношення душі та тіла Іларіон вказував на те, що вони як дві природи самі по собі цілком досконалі і про їх неповноту може йтися тільки стосовно іпостасі, яку вони складають, а Кирило Туровський у своїх працях говорить, що людина являє собою єдність душі та тіла [4].

Більшість любомудрів які жили у княжу добу вчать про одночасне творення душі та тіла людини, такий погляд є класичний. Водночас вони говорять про неоднозначність творення душі та тіла і вбачають в цьому певний Божий замисел. Спочатку з семені твориться тіло людини, а потім волею Творця в нього входить душа. Оскільки душу Бог створив безсмертною, а тіло смертним, то на їх думку, Отець надав тілові першість у часі для того, щоб душа не величалася над тілом, маючи над ним перевагу за природою.

Київський митрополит Никифор (1104 – 1121) у своєму “Посланні” ми знаходимо досить розвинену систему психологічних уявлень щодо антропологічної проблематики. Він виступає за подвійність людської природи: словесну і безсловесну, безплотну і тілесну. Між цими двома початками – духовним та тілесним – постійно відбувається боротьба. Завданням людини є угамування тілесних страстей і добитись тілесного покорення. Душа, на думку митрополита має божественне походження. Вона має три складові: розум, чуття і волю. При цьому розум визнається вищим за всіх. Саме розум відрізняє нас від тварин. Отримуючи свій вираз головним чином в діяльності розуму, душа своє місцеперебування своє має там само де й розум – в голові. Звідси душа керує всім тілом при допомозі п’ятьох почуттів.

Никифор надає порівняльну характеристику різним органів чуття з точки зору їх пізнавальної цінності для людини. Найбільш достовірні знання людина отримує завдяки зору. Зір вірно відображає дійсність, і те, що людина сприймає зором під контролем розуму є вірним. Слух надає в одних випадках вірні показання, а в інших – хибні. Слух важливий за зір буває тоді, коли потрібно вслухатись в те, чого у даному випадку не можливо побачити. Нюх служить, на думку Никифора, засобом відчувати благоухання, а дотик для змоги впізнання предметів при їх торканні. Смак, у свою чергу дозволяє розрізняти їжу [7].

Давньоруські автори, розрізняючи образ та подобу, вбачають їхні ознаки в різних особливостях та здатностях людини. Так, митрополит Іларіон, Нестор Літописець та Кирило Туровський вбачали образ Божий у людині в тому, що вона має розум, який керує її бажаннями, свободу вибору та свободу волі. Вони вказують на прямоходіння людини як відображення її устремління до небесної батьківщини й тим самим на її божественне походження, а також на те, що хоча людина є одним образом, проте її влаштування нагадує про три божественні іпостасі. Таким чином, людина є символічним образом Святої трійці. Подоба ж виявляється в пориві людини до духовного та в її уподібненні до Бога. Образ є даний людині, тоді як подобу вона ще повинна набути шляхом вдосконалення через працю, зосередженість, смиренність, відкидаючи при цьому всілякі лінощі.

За києворуськими любомудрами, розум є віддзеркаленням, відображенням Бога в людині й у цьому сенсі є образом Бога в ній. Натомість, Божа подоба набувається людиною шляхом самовдосконалення, уподібненням до бога. Врешті, подібність до Бога полягає в пізнавальній силі духу, який спрямовує до Божественного духу. Саме ці динамічність та спрямованість нашого духу, які забезпечують людині зростання в Бозі та набуття тих чеснот, які притаманні Богові субстанційно, є образом Божим у людині. З іншого боку, все в світі у певному сенсі є відблиском Божим і носить на собі Його образ, та все ж найдосконалішим образом є людина. Церква вчить, що гідність людини полягає в її Божому образі. При цьому образ Божий в людині ніколи не стирається, навіть при гріхопадінні він повністю не втрачається.

Помилковою є думка про те, що людям які проживають на теренах України притаманна перевага емоційного над раціональним. У давньоруських літературних пам’ятках розум та практичне пізнання займають найголовніше місце. У “Повісті минулих літ” саме мудрість стоїть на першому плані при описанні видатних людей тієї доби. Наприклад, княгиня Ольга – мудра і смілива, Володимир Великий – мудрий і розумом тямущий, а Ярослава ми взагалі знаємо як Ярослава Мудрого, бо саме знаннями та жагою до них і прославився. І в інших людях перш за все поважається мудрість, не зважаючи на якісь фізичні недоліки [6].

Встановлення панівної ролі релігійної свідомості в світоглядному розвитку давньоруських авторів та людства в цілому і християнства в духовному житті давньоруського населення, зокрема започаткувало процес самоусвідомлення людини, а разом з тим і формування сенсу життя. Як відомо з творів церковних діячів Київської Русі, які безпечно спирались на Святе Письмо, метою життя православного християнина є подолання первородного гріха, який лежить особисто на кожному нащадку Адама та отримання спасіння, що веде до повернення втраченого раю й возз’єднання з Богом-творцем.

Центральним пунктом теології спасіння є ідея пришестя Христа-Месії. Він власним життям викупив первородний гріх людини і зразком власного земного життя відкрив для всіх бажаючих шлях до спасіння. Таким чином, християнство відкрило новий духовний світ складних та ментальних психологічних переживань.

Відокремлення людиною себе від природи та виділення своєї особистості з первісного колективу, не звертаючи увагу на те, якими причинами цей процес був обумовлений, вело до необхідності формування для самої людини системи світоглядного самовиправдання. Ця світоглядна система мала зробити людину рефлективно самодостатньою або хоча б незалежною від природи та інших членів колективу.

Подібна рефлективна самодостатність є початком процесу самоусвідомлення який фактично є не чим іншим, як внутрішньою стороною (якщо зовнішньою є спрямованість до подолання залежності від навколишнього природного середовища) процесу формування сенсу життя. Прийняття християнства та його світоглядна ідея і стала тим наріжним каменем духовної революції частини людства, яка розірвала, здавалось непорушний зв'язок людини та природи й вивела людство до нових горизонтів у сприйняття буття, до нового рівня у ставленні до себе.

 

ЛІТЕРАТУРА

1.     Белявский И.Г. Историческая психология / И.Г. Белявский. – Одесса: Изд-во Одес. Гос. Ун-та им. И.И. Мечникова, 1991. – 252 с.

2.     Иларион. Слово о законе и благодати / Иларион [сост., вступ. ст., пер. В.Я. Дерягина; реконстр. древнерус. текста Л.П. Жуковский]. – М.: Столица, Скрипторий, 1994. – 146 с.

3.     Иорданский В.Б. О структуре архаичного коллективного представления / В.Б. Иорданский // Вопросы философии № 8. – М.: Наука, 2006. – С. 29 – 40.

4.     Мельник О.А. Антропологічна проблематика у писемній спадщині Київської Русі / О.А. Мельник // Зб. наук. праць Інституту психології ім. Г.С. Костюка АПН України: Проблеми загальної та педагогічної психології Том Х, Ч. 5/ За ред. С.Д. Максименка. – К.: “Гнозис”, 2008. – С. 376 – 384.

5.     Памятники литературы Древней Руси. Начало русской литературы ХІ начало ХІІ века / под ред. Д.С. Лихачева. - М: “Худож. лит”, 1978. – 463 с.

6.     Повість минулих літ: Літопис / [переказ В.С. Близнеця]. - К.: “Веселка”, 1982. – 226 с.

7.     Послания Митрополита Никифора / [пре. С древнерус. Г.С. Баранкова]; под ред. В.В. Милькова. – М.: Институт философии РАН, 2000. – 125 с. (Памятники философско-эстетической мысли Древней Руси).